Ціми днями до Штутгарта прибувають сотні біженців з України. Вони розповіли нам свою історію.
Головний вокзал Штутгарта. По платформі поспішають мандрівникі з валізами, пасажири купують Їжу, хтось із очікуваньців тримає в руці горщик з нарцисами та кількома пакетами з подарунками. Все виглядає однаково, але щось відрізняється. На багатьох кутках сім’ї з валізами, подушками під пахвами, діти граються на ковдрах на підлозі.
У залі очікування на пероні встановлено розкладні ліжка. Поруч на стільцях сидять люди в пуховиках. Ці люди втекли від бомб в Україні, а тепер чекають. А за межами залу очікування працює відбійний молоток на будівництві вокзалу так гучно, що можна лише кричати один на одного. Він звучить як автомат Калашникова. „Який це жах“ — думае про себе хтось, хто просто проходить повз. Українці навіть від цього шуму не здригаються. Багато з них одягнені, як інші мешканці на платформі. Тільки їх погляди показують, що ці очі бачили щось інше.
Коли з біженцями розмовляють українською мовою - їхні обличчя світяться. Але зазвичай сльози течуть недовго, і люди показують на мобільних телефонах фотографії того, що їм довелося залишити на Батьківщині.
Eine deutsche Version dieses Textes finden Sie hier.